Розсікаючи хвилі в Алгарве

Я з дитинства мріяв кататись на дошці по хвилям. Серфінг. Але я чомусь вважав, що для цього потрібно їхати кудись дуже далеко, наприклад, на Гаваї чи у Каліфорнію. Виявилось, що їхати треба не так вже і далеко. Один знайомий розповів, що серфінг є, і він в Португалії.

Декілька годин в літаку — і замість осіннього Києва ти потрапляєш в сонячний Лісабон, де ще літо, яке буде ще довго. В Лісабоні я довго не сидів — лише 3 години поки чекав потяга на південь країни, тому бачив лише набережну та нову частину міста: аеропорт, станцію Жаре ду Орієнте, океанаріум, експоцентр, міст ім. Вашки да Гами та башту ім. Вашки да Гами. Станцію, експоцентр (і міст, здається, також) та багато іншої фігні було побудовано відносно недавно, до виставки ЕКСПО ’98, і весь цей комплекс має модерновий вигляд. Наприклад, станція Жаре ду Орієнте об’єднує в собі: автостанцію, метро і, власне, з/д станція (Португальзалізниця). Незважаючи на те, що Жаре ду Орієнте побудована з металу та бетону, станція має дуже легкий та ажурний вигляд.
Нажаль, башта ім. Вашки да Гами була на ремонті, а на океанаріум у мене не було часу. І докладніше про мости в Лісабоні. Їх там два. Один, ім. Вашки да Гами, 18 км довжиною, найбільший в Європі, білого кольору, декому нагадує японське орігамі, я по ньому проїхав, повертаючись до Лісабону. Другий — такий самий як міст Золоті Ворота в Лос Анджелесі (бо будував їх один й той самий інженер), також червоного кольору, але відрізняється лише хрестовидними опорами. Хоча я по ньому і їздив, але, нажаль, не бачив, бо їхав по нижньому рівню.

башта ім. Вашки да Гами

станція ззовні...

...та з середини

Вперше в житті я їхав швидкісним потягом. Я, взагалі-то, вперше в житті рухався по поверхні з такою швидкістю — 240-250 км/год. Лозунг «Fly the train!» в дії. Правда, потім, в якомусь селі, мені прийшлось пересісти на звичайну провінційну електричку та бовтатися в ній ще годину до міста (ПГТ) Сагріш, де мене зустрів інструктор з серфшколи. Через 40 хвилин мені виділили койкомісце в кемп і налили вітальний бокал пива.
Кемп — це триповерхова вілла, на першому поверсі є бар-вітальня, кухня та майстерня, де роблять дошки, на другому та третьому кімнати на 2, 4 і 6 осіб. Великий внутрішній двір з барбекюшнецею. Українці дуже рідко приїздять до цього кемпу, але за пару годин до мого приїзду уїхало 5 дівчат з Києва, про що всі інструктори та кемпери, які залишились ще на тиждень, вважали за необхідне мене повідомити. Зі мною поселили двох іспанців та американця, а ще у кемпі жили 2 італійці, 2 англійця, 5 новозеландців, 2 шотландця, 2 ірландці (приїхали через Київ) та 3 австрійці.

Каррапатейра вдень. Кущі зправа — фіги або інжир. Тут вони безкоштовно, а у Відні — 1 євро.
Палка зліва — якась місцева рослина. Ніхто не знає як називається.

Каррапатейра вночі.

Всі стіни в кемпі розмальовані от такими фресками...

...а всі агави навколо кемпу обліплені такими равликами.

А ось так виглядає «центр» Каррапатейри.

і ось так.

Наступного ранку нас посадили у 2 мінібуса і повезли до океану на пляж Амадо. Океан на західному узбережжі в той день був неспокійний, дув сильний вітер з моря та двох- трьохметрові хвилі. Нам видали дошки та гідрокостюми, поділили на групи, перезнайомили, і повезли на південне узбережжя на безіменний пляж. Там хвилі були невеликі, до метру, якраз для новачків. Встати на дошку в перший день не вдалося. Я розбив ногу на рифі, отримав дошкою по голові, спалив собі обличчя на сонці, наковтався океанської водички аж до ригачки, а встати на дошці не вийшло.

Не вийшло і на другий день. Лише на третій день я зрозумів, що до чого, як триматись на хвилі, ходити по дошці та робити спроби повернути. Взагалі, після тижня тренувань можна впевнено кататися на білих хвилях та робити спроби сідлати зелені. Не факт, що вийде з зеленими хвилями, але океан задоволення забезпечено. Вода в океані не дуже тепла +17С, але у гідріку можна сидіти по 2-3 години, і вилазити на берег тільки тоді, коли задовбався відчувати себе мікробом у центрифузі.

Пляж Амадо, вид на північ. Там, далі, Англія і пінічний полюс.

Пляж Амадо, вид на південь. Там, далі, крайня підденно-західна точка Європи — мис Сан Вінсенті. І Африка.

Спостерігати за заходом сонця, попиваючи пиво «Сагріш»...

...дивитися, як воно змінює колір океану...

...і, нарешті, прощається з небом — достойне завершення дня.

Примірний розпорядок дня був такий: 9-00 підйом і сніданок, 10-00 поїхали на пляж, 17-00 повилазили з води до бару, спостерігання за заходом сонця, 20-00 вечеря у кемпі або в ресторані в селі, після цього тусовка-пьянка-кіно-спілкування-більярд, і так кожного дня. Оскільки панує повний розслабон, втрачаєш контроль за часом. Коли інструктор серед тижня спитав мене, коли буде потрібно відвезти мене назад на станцію у Сагріш, я розгубився, бо забув, яке сьогодні день і число. Назад до Лісабону мені не довелось їхати поїздом, бо два італійці їхали машиною в Лісабон в той саме день, що і я, тому вони закинули мене в аеропорт.

Протягом тижня на узбережжі було витрачено менше 100 євро, що приємно мене здивувало, і я на радощах купив пару пляшок десятирічного портвейну і футболку «I surfed the Algarve».

Ось, загалом, і все.