По прибутті в аеропорт міста Монастір ми достатньо швидко пройшли паспортний контроль та на спеціальному автобусі попрямували до нашого чотиризіркового готелю.
Тягнув цей готель не більше ніж на пару цих самих зірочок, місцями його стан нагадував пансіонати Криму. Тим не менше на території готелю був присутній басейн, що можливо і надало право його власникам «повісити» ті чотири зірки. Готель знаходився на березі Середземного моря та мав власний пляж.

Наших співвітчизників там взагалі не було, лише купка росіян та прибалтів. Абсолютну ж більшість складали німці з британцями.

Авжеж я не міг собі відмовити в можливості скористатися принадами послуги All included та в повній мірі не покуштувати місцеві алкогольні напої.
Маю сказати, що вони наливають досить пристойне місцеве пиво. Та особливо мені прийшла до вподоби місцева інжирна горілка з красномовною назвою «буха». Має приємний присмак та аромат інжиру, так що її краще смакувати як коньяк ніж пити шотами, як звичайну горілку.

Серед екскурсій, які нам запропонувала представник нашого туроператора в Тунісі — досить приємна жіночка з Харкова, ми обрали подорож до столиці країни міста Туніс, з відвіднням руїн Карфагену — столиці середземноморської імперії – славного міста, що був так безславно зруйнований конкуруючим з ним Римом.
По дорозі до столиці, до якої було майже 300 кілометрів ця ж сама приємна жіночка розповідала нам про життя звичайних тунісців та про те як про них піклується їхня держава.

Варто зазначите те, що кожен громадянин Тунісу застрахований на 40 тисяч доларів, що виплачується його родичам в разі смерті цього громадянина від нещасного випадку.
Однак цей закон створив де що варварське відношення туніських матерів до власних дітей. Діти мають змогу цілий день вештатися де їм заманеться: звалищах, будівництвах, автострадах, батьки за них особливо не хвилюються, може навіть сподіваються, що їм колись «пощастить». З того ж серіалу і досить поширена для Тунісу картина, де мати, що веде свою дитину за руку, сама йде по тротуару, змушуючи дитину йти по проїжджій частині, від чого місцеві водії просто скаженіють.
Ще держава не платить пенсій, взагалі. Кожен працюючий громадянин повинен відкрити власний пенсійний рахунок на який має відкладувати гроші собі на старість. Пенсійного віку, як такого, не має, тому кожен сам обирає, коли йому виходити на таку пенсію.

Вісімдесят відсотків автопарку складають машини французького виробництва – рено, пежо і сітроени. Це пов’язано не тільки з тим, що країна є колишньою колонією Франції але й з тим, що спроби диверсифікувати автопарк були жорстко зустрінуті метрополією, котра пригрозила взагалі припинити постачання запчастин до авто власного виробництва в разі, якщо Туніс не буде викупати необхідну квоту її автопрому. Туніс певно вирішив не псувати відносини з метрополією, з якою має занадто багато як економічних так і культурних зв’язків. Ось така автозалежність. Врешті решт в кожного свій північний сусід – в Тунісу свій, в України свій, у Південної Кореї свій.

как ви яхту назовьотє, так она і попливьот...

Літр 95-го бензину коштує 4.50 гривні, що зовсім не дешево, якщо порівняти його з Єгиптом, де такий заливають по гривні літр. Туніс оточений нафтоносними країнами – Лівією та Алжиром, сам має великі поклади газу, проте має платити ціну, встановлену ОПЕК.

Якщо казати про ціни взагалі, то вони вище за українські і наближаються до європейських. Чому, на мою думку, сприяє і курс обміну: 1.3 дінара за долар – два дінара туди, п’ять сюди...
Місто Туніс мене особливо не вразило, тому розписувати про нього не буду. Таке собі — Житомир північної Африки.
Карфаген ми так і не відвідали через дощ і через те, що земля там перетворилась на багнюку. Заїхали в старе місто з біло-блакитними будиночками, що гніздяться один на одному, блакитні двері тих будиночків є неофіційним символом країни.

зверніть увагу на вигнуті грати — це зроблено для того, щоб малі діти могли пустувати,
гратися на свіжому повітрі і справляти свої «потреби» (скрізь грати) прямо на вулицю

Коли ми проїздили повз один з семи палаців президента нам заборонили фотографувати. Хоча там і не було нічого цікавого: лише охоронці з автоматами австрійського виробництва «Штейр». Ця риса відсталих країн мене завжди добиває – ту будівлю фотографувати можна, а ту не можна. Та коми ви нужні?! Добре, що хоча б фоткати котів мені ніхто не забороняв:

їх тут багато...

Наступний день я вирішив присвятити сувенірам, особливо мені прийшов до вподоби барабан з оливкового дерева, обтягнутий шкірою верблюда. Десь п’ять хвилин в мене зайняло на те, щоб вибити нормальну ціну за нього, пояснивши місцевому «підприємцю», що не добре парити цю річ за такі гроші, використавши для цього свої знання арабської, додавши до яких ще декілька неперекладаємих зворотів.

Цей барабан мені сподобався, коли по ньому стукаєш, навіть не дуже сильно, він видає напрочуд гучні звуки. З цим надбанням народної культури я і попрямував до місцевого невеличкого зоопарку. При вході до нього була огороджена площа в якій мирно відпочивали та про щось мріяли морські свинки та кролі.

Це була занадто велика спокуса для мене і я почав так голосно їбошити по барабану, що вся ця свинота разом з кролями миттєво розбіглася хто куди міг, та поховалася склавши тремтячі вуха. Це вже було суто естетичним задоволенням.

Сам я завзятий водій, тому використовую кожну нагоду сісти за кермо та відчути особливості дорожнього руху кожної країни.
Взявши в прокаті симпотний рено кліо, місцем призначення я обрав досить добре зберігшийся колізей римських часів в Ель-Джемі.
Колізей вражає уяву, особливо коли виходиш на арену та оглядаєш трибуни, то відчуваєш атмосферу тих часів та пристрасті, що тут вирували...

«Античний птах антично гвалтує античну красуню.» Музей фресок, Ель-Джем.

це поки що не Колізей, але має всі шанси ним стати

Коли ми вже збиралися їхати з колізею, група підлітків, що звикла знущатися з туристів, а цей тип я добре знаю, почала вести себе дуже зневажливо, показувати нам непристойні жести. Мені нічого не залишалось, як підійти до них і чистою арабською мовою розповісти їм в яке місце вони мають піти і що я мав всіх їх родичів жіночого роду. Від чого їх просто заціпило, а я спокійнісінько сів у рено і дав по газах.
Сподіваюсь це їх навчить буди більш обережними у ставленні до іноземців.

цей, на вигляд, дуже обережний...

На вечір я не міг собі відмовити у спробі повністю випробувати своє французьке авто, та виїхав на платний хайвей, що вважається найкращим у Північній Африці. Заплативши 2 дінари я понісся на через пустелю на північ до Хамамету (що в перекладі означає «бані»:) до якого було 150 км. В Хамаметі місцевий народ почав на вечір збиратися в генделиках на кальян, бо діло було в місяці Рамадан. За ісламом в цей час проходить великий піст, тобто вдень заборонено їсти та палити, після ж заходу сонця можна жерти стільки скільки душа забажає. Про момент, коли вже можна починати жерти також мені нагадав приймач у машині.

Назад, через ніч, я чкурнув вже по зовсім пустій автостраді, їхати було саме задоволення і я розігнав реношку до 170 км/год.

Повернувшись до Суса я заїхав покурити кальян з особливим чаєм з горішками. Коли вже звідти виходив, то зустрів трійко дівчат з Росії. Араби мені: «Русійа! Русійа!» і показують на них, а в самих аж слина тече. Я до них: «Прівєт, дєвчонкі. Чего ісчем?» Виявилось, що вони тільки приїхали та шукали де можна придбати цигарки. Я пригостив їх та запропонував відвезти до крамниці у місті. Але вони, мабуть побачивши як я спілкувався з місцевими, відмовилися. Певно вирішивши, що я хочу викрасти їх та продати. А що? Непогані гроші можна було б отримати, особливо за ту білявку.

Ось загалом і все.
Міг би розповісти про море, та воно таке ж як і Чорне, тільки набагато тепліше як для жовтня.
З місцевої кухні ще раджу спробувати кус-кус з бараниною. Я навіть привіз до дому два кіла того кус-куса. Дуже смачна і легка в приготуванні річ, нажаль в Україні його майже не знайти.

     
кускус ліворуч — неготовий, кускус праворуч — готовий до споживання

грузинські мореплавці дуже сміливі, і на маленькому човні можуть дістатися берегів Африки

підводний човен для туристів

     
набережна.                                              класична будівля, класичні двері

панорама старого міста Туніс (велике зображення вікривається у новому вікні)

Чи бажаю я повернутись? Не знаю, не дуже. Є ще багато місць, де мене не було і вони кличуть мене...

Украинская Баннерная Сеть